За багато років став звичним грім оркестрів, святковий галас та салюти у дев’ятий день травня - День Перемоги. Але варто було би замислитися над минулим та сьогочасним. “Переможці” - жебракують. “Переможені” надають їм гуманітарну допомогу. Але такого в історії війн не бувало. Тож чи була перемога?
Російська історія будувалася на багатьох міфах. Одним із таких міфів є, наприклад, міф про “перемогу на Куліковому полі в 1380 р., що начебто поклала край татаро-монгольскому ярму. У дійсності ж православний хан Мамай був усього лише бунтівником у Золотій Орді. Її провід був дуже задоволений взаємним знищенням воюючих сторін у Куліковській битві, адже внаслідок “перемоги” 90% московського війська загинуло. Москва через два роки татарами була вщент спалена. Данина їм платилася ще ціле сторіччя, після чого московська шляхта остаточно злилася із татарською, а столиця Золотої Орди перемістилася до Москви, що успадкувала всі золотоординські порядки та традиції до сьогодення. Дехто з російських істориків називає Куліковську битву битвою хрещених татар з нехрещеними.
Таким самим міфом є і міф про “перемогу” над Німеччиною у 1945 році.
Шаленіючі 9 травня під портретами “велікого вождя всєх врємєн і народов” ветерани чомусь забули, що шанований ними Й. Сталін день 9 травня ніколи не святкував, і був цей день при його житті звичайним робочим днем. Як Верховний Головнокомандувач Сталін Парад Перемоги не приймав, і не випадково - він не вважав результат чотирирічної найкривавішої в історії війни перемогою.
І ось чому.
Кінцевою метою комуністів, які насиллям захопили владу в Росії в 1917 році, була світова революція - розповсюдження своєї влади на всю планету. Першочерговою жертвою повинна була стати Европа, але мужність волелюбного польського народу, що зазнав на собі весь тягар російського імперського гніту, врятувала тоді мільйони европейців від червоного терору - концтаборів, катувань, розстрілів, колективізації, від усього, що у повній мірі зазнали народи (насамперед український), яким не пощастило вирватися з-під російської імперії, перейменованої у СССР.
Але комуністи, які почали реалізацію на практиці марксистсько-ленінської теорії, не могли відмовитися від світової революції і насамперед від загарбання Европи по тій простій причині, що, незважаючи на “залізну завісу” на кордонах та ізоляцію від світових засобів масової інформації, за будь-якої нагоди люди бігли від них у цивілізовані багаті країни з високим рівнем безпечного життя, якого, зрозуміло, не могла забезпечити репресивна соціалістична система та її неефективна планова економіка без приватної власності. Комуністи повинні були захопити весь світ для того, щоб бігти від них не було куди. Тому вони стали готуватися до війни, хоча їм у двадцятих роках ніхто не загрожував. Народ почали дурити комуністичною пропагандою, що нагнічувала жах перед міфічною загрозою існуванню СССР з боку проклятих капіталістів. Ціною нечуваних народних поневірянь, нестатків і страждань, ціною мільйонів життів до сорокових років у великій мірі рабською працею в’язнів ГУЛАГу були створені величезний військово-промисловий комплекс (ВПК), а також сучасне військо та військово-морський флот. Але для вторгнення до Европи був потрібний такий привід, що не призвів би до мобілізації проти агресії СССР сил усього цивілізованого людства.
І такий привід СССР далекоглядно створював з 20-х років минулого століття після провалу ленінського плана ”світової революції”.
За Версальською мирною угодою Німеччина не мала права мати збройні сили у розмірах, що дозволили би їй загрожувати своїм сусідам. І російські комуністи допомогли Німеччині обминути Версальську угоду. У військових училищах та академіях СССР отримали освіту німецькі пілоти, танкісти, гармаші, підводники, загальновійськові командири, що склали кістяк майбутніх вермахту, люфтваффе і крігсмаріне. Існувала безліч “товариств дружби”, в т.ч. і між НКВД та ГЕСТАПО. Пізніше, у 1938 р. між ними була навіть підписана угода про спільну працю.
Незадоволення у німецькому суспільстві приниженням Німеччини після програної Першої світової війни, економічна криза та масове безробіття створили умови для піднесення реваншистських сил, очолених гітлерівською націонал-соціялістичною партією.
Німецька компартія була фактично частиною ВКП(б), що очолювала Комінтерн, і діяла в її інтересах так само, як сучасні комуністи в Україні фактично є частиною компартії Росії і діють в її інтересах.
Якби на виборах 1933 р. німецькі комуністи об’єдналися із соціял-демократами, у Гітлера не було би ніяких шансів на перемогу. Але Сталіну був необхідний прихід Гітлера до влади, і німецьким комуністам було наказано у коаліцію із соціял-демократами не вступати. Тому гітлерівська партія перемогла на виборах, і Німеччина почала відкрито порушувати Версальську угоду і готуватися до реваншу.
Величезні збройні сили і ВПК, що були створені в СССР, викликали страх у европейських народів, і їхні уряди почали дивитися крізь пальці на озброєння Німеччини в надії, що Гітлер піде на схід, і зіткнення двох хижаків послабить їх обох. Але у 1939 році Гітлер і Сталін уклали угоду про дружбу та ненапад і таємним протоколом поділили Европу, сподівачись одурити один одного. Гітлер, забезпечивши свій тил (як йому здавалося), став захоплювати европейські країни, за Австрією та Чехословаччиною - Польщу, Данію, Норвегію, Бельгію, Голандію, Францію, розпочав війну з Англією. Стратегічною сировиною - металами, нафтою, хлібом - похід Гітлера на Захід забезпечував СССР.
Захопив свою частку згідно змови з Гітлером і Сталін - частину Польщі та Прибалтику. Мужній спротив агресії СССР фінського народу (навіть фінські комуністи взялися за зброю) та тверда позиція західних держав не дозволили захопити Фінляндію.
Нарешті Сталін одержав довгоочікуваний привід виступити у ролі “визволителя” Европи.
Гітлер, якого у вузькому колі сталінського політбюро звали “криголамом революції”, повинен був попередньо розгромити або принаймні знесилити дві найсильніші армії Европи - французську і англійську, яких більш за все побоювався Сталін.
Про масштаби підготовки СССР до “визволення” Европи можна судити навіть по відкритих джерелах інформації. Про це розповіли у своїх книгах В. Суворов (“Криголам”, “День “М”, “Остання республіка”) та І. Буніч (“Операція “Гроза”)
Всупереч домовленості з Гітлером Сталін захопив Бесарабію і Північну Буковину, загрожуючи румунським нафтопромислам, які забезпечували Німеччину пальним. Гітлер не міг не розуміти, яка небезпека нависла над ним.
Зіткнення двох претендентів на світове панування було невідворотнім. Кожен із них готувався до нападу, і питання було лише в тому, хто використає перевагу нападу першим. СССР мав більші сили, володів набагато більшими ресурсами, і готовність його до великої війни була вищою, ніж у Німеччини. Танків у СССР було у сім разів більше, літаків - у три рази, дивізій - у півтора. Розвідка доповідала Сталіну, що у 1941 р. Німеччина до нападу на СССР абсолютно не готова. У Гітлера просто не було іншого виходу, як прийняти нелегке рішення напасти першим, зовсім непідготовленим до затяжної війни, навіть без запасів зимового одягу для війська і зимових мастил для техніки, розраховуючи тільки на блискавичну війну (бліцкріг) та послаблення командного складу Червоної Армії репресіями. Уже відоме місце зберігання досі засекреченого плана нападу на Німеччину 6.07.1941 р. (архів Генштаба, фонд 16, опісь 3951, дєло 237, план “Гром”). Його вже бачили.
Гітлер випередив Сталіна на два тижні.
Раптовістю неочікуваного нападу і пояснюються успіхи вермахту і втрати СССР у перші місяці війни, викликані знищенням і захопленням німцями величезної кількості військової техніки, боєприпасів і спорядження, зосереджених на західному кордоні для “визвольного” походу до Европи. Крім того в перші місяці війни півтора мільйони червоноармійців зі зброєю в руках перейшли на бік німців, готові воювати із сталінською імперією. Два мільйони кинули зброю і добровільно здалися в полон, півмільйона потрапили в полон за різних обставин. Один мільйон стали дезертирами і розсіялися хто куди.
Біля мільйона з усіх цих людей були українцями, для яких після агресії Росії проти Української держави на початку минулого століття, російської окупації України, придушення селянських повстань, колективізації, голодомору, шаленого російщення, нищення української інтелігенції дикою була навіть думка про захист свого колгоспного кріпацтва. Тільки політична дурість і самовпевненість Гітлера, який відмовив своїм генералам у створенні визвольної армії з перебіжчиків врятувала російську імперію - СССР - від повного краху в 1941 році.
Російська офіційна історія війни досі це замовчує.
Українські націоналісти, метою життя яких було створення Української Держави, співпрацювали з німцями, сподіваючись на їхнє сприяння у цьому. Після проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Української держави без відома Гітлера українці зрозуміли, що Німеччині Україна потрібна тільки як територія для колонізації, так само, як і Росії. Частина проводу націоналістів німцями була розстріляна, частина на чолі з С. Бандерою кинута до концтаборів. Розпочалася збройна боротьба ОУН-УПА з німецькими окупантами.
Багато хто сподівався, що з приходом німців настане позбавлення від комуністичного насильства над людьми. Після відступу комуністів відкрилися звірства, що чинилися ними над населенням, місця катувань і масових поховань, трупами були заповнені всі в’язниці. Але німці стали чинити такі самі звірства, що призвело до поширення опору їм на окупованих територіях.
Чотири роки розв’язаної Сталіним і Гітлером (кожним - у своїх інтересах) кровопролитної Другої світової війни на території СССР були тяжким випробуванням для населення. Людське життя нічого не коштувало в СССР і у мирний час - люди знищувалися мільйонами. Тим більше нічого воно не було варте у воєнний час. “Людєй нє жалєть” - було головним правилом сталінських маршалів. Тільки у Берлінській операції задля задоволення гонору Генералісімуса взяти Берлін без союзників і до 1 травня в останній місяць війни загинуло понад півмільйона червоноармійців. Німці ж, американці, англійці, французи берегли кожного солдата.
Втрати СССР ретельно приховувались. Сім мільйонів, десять, двадцять, в останній раз комуністи погодилися офіційно вважати, що двадцять сім (вісімнадцять - на фронті). Скільки ж у дійсності?.. Хто знає... За підрахунками деяких істориків - сорок чотири. Німеччина втратила 3.2 мільйони на всіх фронтах, у т.ч. на африканському. Втрати серед цивільного населення склали 3.5 млн.
Понад дві тисячі років тому цар Епіру Пірр переміг римлян. Але ціна цієї перемоги була такою, що впало епірське царство. Відтоді виникла крилата фраза “Піррова перемога”, тобто перемога, що фактично є поразкою. Такою “Пірровой перемогою” і була “перемога” 1945 року. Замість цілої Европи ціною величезних втрат внаслідок фактично ним же розв’язаної війни Сталін захопив лише менше половини Німеччини і декілька другорядних европейських країн. Фронтовики вперше побачили, як живуть европейці, і почали замислюватися над своїм життям, чому ж вони не можуть жити так само.
Перемога в історії війн завжди означала, що переможець захоплює багатства переможеного і багатіє, переможений же впадає у злидні. Справді, половина Німеччини була вивезена до СССР у прямому сенсі цих слів, але це не пішло на користь населенню СССР, тому що коммуністи відразу ж почали готуватися до Третьої світової війни, загрожуючи людству атомною катастрофою. На щастя, історія встигла винести комунізму свій смертний вирок, і економіка СССР впала під тягарем створеної комуністами військової машини, здатної стократно знищити все живе на Землі.
Німецький народ внаслідок Другої світової війни позбавився гітлерівської імперії, керівна і спрямовуюча сила якої, націонал-соціалістична партія, ставила за свою мету світове панування заради добробуту німецького народу шляхом колонізації та грабунку інших країн, знищення непокірних народів.
Народи ж СССР залишилися під п’ятою російської імперії, керівна і спрямовуюча сила якої, комуністична партія, так само продовжувала ставити за мету світове панування заради збереження власної влади тим же шляхом колонізації та грабунку інших країн, підкорення та пригноблення інших народів (знищення та депортації непокірних), експлуатації людських і природних ресурсів їх територій (насамперед - України).
Американці провели у своїй зоні Німеччини денаціфікацію (головною причиною наших негараздів є відсутність декомунізації) і встановили там закони цивілізованого суспільства. Тому німці у ФРН своєю працею на своїй землі досягли добробуту, про який ми можемо тільки мріяти.
У радянській же зоні окупації (ГДР), у Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Польщі були встановлені російськіі порядки, що як і у нас завершилися повним крахом. Загарбаній Сталіним частині Европи довелося дати свободу (чомусь усі країни, що їх коли-небудь окуповувала Америка, народи яких були здатні сприйняти американські порядки, багатіли, а ті, що їх окуповувала Росія - впадали у злидні).
Що сталося з нами, і як ми живемо, не в змозі позбутися проросійської влади з її російськими порядками, нікому пояснювати не треба.
Свято “День Перемоги” було запроваджено Брежнєвим з метою власного марнославного звеличування, як же - став “маршалом”, одержав “орден “Перемоги” (за що?!). Продовжився би старечий маразм ще хоч кілька років, підвищили би і до “генералісімуса”.
Двадцять років, з 1945 по 1965 рік, при Сталіні і Хрущові день 9 травня був звичайним робочим днем. І не випадково. Бо святкувати не було чого.
У Другій світовій війні всі плани СССР зазнали нищівної поразки, внаслідок чого він був приречений на загибель.
День 9 травня повинен стати жалобним днем пам’яті жертв найкривавшої в історії війни, розв’язаної двома найстрашнішими ворогами людства.
В.Стельмах
